Політика "коренізації" більшовицького режиму

В Україна більшовицька партія стала військово-бюрократичною організацією. Лише 14% її складу були українці. У 1921 р. у розпорядження ЦК КП(б)У було направлено понад 5 тис. комуністів з Росії.Однак управляти республікою, яка ще рік потому боролася за державну незалежність, спираючись лише на силові методи, було вкрай важко.Подібною була ситуація в інших національних регіонах.Враховуючи ці обставини, більшовики проголосили намір здійснити коренізацію, тобто залучити до органів влади більше виходців із корінного населення. Метою "коренізації" було створення лояльних місцевих еліт.Одночасно з терміном "коренізація" виникли інші, які походили від назв титульних націй на кожній території СРСР. Так з'явилося поняття українізація. Кампанію коренізації започаткувала доповідь Сталіна «Про національні моменти в партійному і державному будівництві» на ХІІ з’їзді РКП(б) 23 квітня 1923 року. Обґрунтовуючи її життєву необхідність, генсек вказав на дві обставини. По-перше, на кількісне співвідношення між великоросами та іншими національностями: 75 млн осіб проти 65 млн. Багатонаціональний характер країни зобов’язував керівників партії здійснювати політику, яка відповідала б інтересам неросійського населення. По-друге, на небезпеку великоруського шовінізму. Відтоді як у жовтні 1917 року більшовики «приватизували» радянську революцію, вони змушені були постійно доводити тотожність «диктатури пролетаріату» робітничо-селянській владі. Для завоювання влади під час громадянської війни їм була потрібна підтримка національного руху пригноблених народів. Після утвердження «диктатури пролетаріату» носіями великоруського шовінізму ставали вже не білогвардійські генерали, а радянські чиновники. Це докорінно знищувало ілюзію народності більшовицької влади в середовищі неросійського, переважно селянського, населення. Формулу коренізації влади Сталін виклав у доповіді на ХІІ з’їзді РКП(б) у таких висловах (мовою оригіналу через особливості передачі терміна «русский»): «Для того чтобы Советская власть стала и для инонационального крестьянства родной, — необходимо, чтобы она была понятна для него, чтобы она функционировала на родном языке, чтобы школы и органы власти строились из людей местных, знающих язык, нравы, обычаи, быт нерусских национальностей. Только тогда и только постольку Советская власть, до последнего времени являвшаяся властью русской, станет властью не только русской, но и междунациональной, родной для крестьян ранее угнетённых национальностей, когда учреждения и органы власти в республиках этих стран (саме так у тексті. — Авт.) заговорят и заработают на родном языке». Термін "українізація" поєднав суперечливі значення: поширення української мови та зміцнення окупаційного режиму в Україні.Популярність більшовиків в Україні після революції була низькою. Керівні кадри скеровувались з Москви. Більшовицькі лідери в Україні були не просто російськомовні, а це були представники усіх інших національностей та народностей, аби не українці.Однак, стикаючись з національним питанням, вони усвідомлювали його значущість. На тому ж ХІІ з'їзді РКП9Б) Х. Раковський заявив, що не виключає відновлення громадянської війни, якщо партія не проявить чуйності в національному питанні. Х. Раковський Позиція компартійної верхівки України не була одностайною. Невдовзі після виступу на з'їзді Раковського відкликали з України. Головною особою в компартійно-радянському керівництві став перший секретар ЦК КП(б)У Еммануїл Квірінг. Еммануїл Квірінг, виходець з поволзьких німців, який застерігав перед "українізацією", стверджував, що з комуністичної вона може перерости в "петлюрівську". Державний апарат УСРР саботував "коренізацію" й тому, що довелося б розпочати із себе. На 1923 р. менше 7% працівників компартійно-радянського апарату УСРР володіли українською мовою. Ситуація змінилась після того, як на посаду генерального секретаря ЦК КП(б)У в 1925 р. було призначено сталініста Лазаря Кагановича.Сталін, ведучи боротьбу за владу, прагнув заручитися підтримкою в Україні. Лазар Моісейович Каганович Передусім Каганович звернув увагу на українізацію КП(б)У. Партійний перепис 1922 року продемонстрував неукраїнський характер партії в кордонах УСРР: росіяни — 54%, українці — 23%, євреї, поляки та інші — 23%.Масовий набір у партію починаючи з 1924-го змінив ситуацію. У 1927-му українці становили 52% загальної чисельності КП(б)У. Володіння українською мовою почали вважати бажаним при призначеннях на високі посади. У червні 1926 року було підбито перші підсумки кампанії украї­нізації в такій резолюції пленуму ЦК КП(б)У: «У державних установах відсоток діловодства українською мовою досяг 65, у той час як на початку минулого року він дорівнював 20. Держапарат у районах і округах працює вже переважно українською мовою. Нижча школа українізована на 80 відсотків (інша частина обслуговує нацменшини). Систематично йде вперед українізація середньої та вищої школи. Незважаючи на всі труднощі, преса українізована на 60 відсотків. У поточному році переведено на українську мову понад половину шкіл політграмоти на селі». Використання офіційного курсу на українізацію в інтересах поширення української мови та розвитку національної культури було заслугою нечисленної групи націонал-комуністів, які мали здебільшого боротьбистське минуле й гуртувалися довкола наркома освіти Олександра Шумського (1924–1927-й) і Миколи Скрипника (з березня 1927-го). Найкращі представники національної інтелігенції, починаючи від Михайла Грушевського та Сергія Єфремова, які в минулому будували демократичну державність, знайшли застосування своїм силам у галузі культури. Завдяки їм у 1920-х роках було досягнуто вагомих здобутків в освіті, науці, літературі та мистецтві. 10 грудня 1932 року, коли на засіданні політбюро ЦК ВКП(б) обговорювали питання про хлібозаготівлі в УСРР, на Північному Кавказі та в Західній області Сталін раптом відхилився від теми й став звинувачувати головного промоутера українізації в російських регіонах і пропагандиста возз’єднання Кубані з УСРР Миколу Скрипника у зв’язках із націоналістичними елементами. Ухвалена після цього засідання політбюро ЦК постанова ЦК ВКП(б) «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та у Західній області» від 14 грудня 1932 року стосувалася не так заготівель, як національної політики Кремля. Увага Північно-Кавказького крайкому та крайвиконкому зверталася на те, що «легковажна, не випливаюча з культурних інтересів населення, не більшовицька «українізація» майже половини районів Північкавказу при повній відсутності контролю за українізацією школи й друку з боку крайових органів дала легальну форму ворогам Радянської влади для організації спротиву заходам і завданням Радянської влади з боку куркулів, офіцерства, реемігран­тів-козаків, учасників Кубанської ради і т. п.». Постанова вимагала «негайно перевести на Північному Кавказі діловодство радянських і кооперативних органів «українізованих» районів, а також всі газети і журнали, що видаються, з української мови на російську мову як більш зрозумілу для кубанців, підготувати і до осені перевести викладання в школах на російську мову». А наступного дня було затверджено постанову ЦК ВКП(б) і РНК СРСР про заборону українізації в Далекосхідному краї, Казахстані, Середній Азії та інших регіонах Радянського Союзу. Микола Скрипник Добери до теми "Політика "коренізації" більшовицького режиму" 5 запитань, які б потребували повної, розгорнутої відповіді, наведення аргументів, вимагали б роздумів та аналізу.